З початку повномасштабної війни Мальтійська служба надає допомогу та підтримку мешканцям, що живуть на прифронтових територіях. У десятках українських сіл та містечок неподалік лінії зіткнення наші працівники та волонтери стали опорою у подоланні викликів воєнного часу пов’язаних з руйнуваннями, відсутністю електропостачання, комунікацій, гуманітарною та продовольчою кризою.
Кожен приїзд у ці населені пункти – стає окремою історією. Від одних стає дуже боляче, інші надихають незламністю та життєcтійкістю українців.
Життя людей біля лінії фронту, на жаль, часто супроводжують історії з місцевих підвалів, де мешканці проводять більшість часу, ховаючись від російських ракет.
Харківщина, Куп’янський район
Відстань від деокупованого містечка Дворічна до російських військ вимірюється метрами. Від них селище відділяє лише місцева річка Оскіл. Зараз Дворічна майже зруйнована. Тут залишилось близько 30 людей, які постійно живуть у підвалах. Хоча, ще минулої зими волонтерам неодноразово вдавалось приїжджати сюди з допомогою від Мальтійської служби.
Уже й тоді мешканці багатоквартирних будинків ховались від ворожих ракет у підвалах. “Ми підтримували людей у цих сховищах генераторами, їжею, теплими зимовими наборами та засобами гігієни”, – згадують працівники. Таких підвалів у Дворічній було декілька.
Один із них вразив найбільше. Тут протягом тривалого часу перебувала ціла родина – сім’я з дочкою 14 років та пенсіонери-батьки. Окремо від них, але в тому ж укритті знаходилась сусідська бабуся. Попри те, що ворожі обстріли не вщухали ані вдень, ані вночі ніхто із цих людей не хотів покидати рідну домівку та виїжджати на безпечну територію.
Бабуся з дідусем були маломобільними, а батько дівчинки важко хворів. Через те, що потрібних ліків волонтери не змогли доставити вчасно, чоловік перебував у важкому стані та не міг піднятись з ліжка. Дівчинка ніде не навчалась, а все її дозвілля обмежувалось стінами темного підвалу. Мама ж постійно приймала заспокійливі препарати та боялась виходити бодай на хвилинку у двір через страх від звуків вибухів.
За мірками довоєнного часу ця сім’я вважалась добре забезпеченою, з квартирою та будинком. Але залишити те, що будь-якої миті могло бути знищене, постійно відмовлялись.
У бабусі, яка переховувалась з цією родиною, нічого не залишилось, окрім одягу, в якому встигла вибігти з домівки. Проте й вона не хотіла евакуюватись із охопленого війною села. Повторювала, що на місцевому цвинтарі поховані її чоловік та син, й вона не може залишити їх.
Через велику небезпеку доправити гуманітарний вантаж у Дворічну стало неможливо. Зараз із найближчого до селища пагорба видно, що від будинку, де мешкала родина, залишилось всього декілька поверхів.
Ми не знаємо як склалася доля цих людей відтоді як востаннє були у Дворічній, – кажуть наші волонтери, – та всією командою сподіваємось, що вони прийняли рятівне для себе рішення та погодились на евакуацію і зараз усі в безпечному місці”.
Запоріжжя, Токмак
Життя людей біля лінії фронту часто супроводжують вражаючі історії порятунку з окупованих українських міст.
Війна застала сім’ю Олега та Ірини (імена з безпекових міркувань змінено) з двома маленькими донечками у Токмаку Запорізької області. Уже 25 лютого 2022 року їхнє місто було окуповане російськими військами.
Олег працював в місцевому самоврядуванні та постійно перебував під тиском окупаційної влади. Чоловіка намагалися змусити працювати на окупантів, щоб надавати для них інформацію. Через постійні відмови іти з ними на співпрацю, Олег та його сім’я наражались на велику небезпеку.
Зрештою, влітку 2022 Олег з сім’єю вирішили виїхати з окупованого міста до Запоріжжя.
Зробити це було вкрай непросто та небезпечно. Вони кілька разів проходили фільтраційні процедури окупантів. Особливо прискіпливо ставились до Олега, шукали у нього речі з українською символікою, ретельно перевіряли телефони.
Колони з автівок на виїзд із міста стояли у черзі по декілька днів. Не припинялись ні на мить вибухи. Молодшій донечці Олені на той момент не було й двох років. Дівчинці й досі фахівці допомагають оговтатись від пережитого.
Як згадує Ірина, тоді вони залишили усе та почали з чистого листа, щоб діти могли жити повноцінним життям.
Коли родина приїхала до Запоріжжя, чоловік одразу приєднався до тамтешньої команди Мальтійської служби допомоги. Олег багато волонтерив, допомагав з видачами гуманітарної допомоги постраждалим від війни людям. Однак його бажання захистити сім’ю та рідну домівку виявилось сильнішим, і чоловік приєднався до лав захисників України.
Волонтери Мальтійської служби постійно підтримують контакт з цією родиною. І поки батько захищає право на щасливе майбутнє своїх дітей, колеги допомагають його дружині та донечкам справлятись із побутовими проблемами. Роблять усе, щоби родина не почувалась покинутою, відчувала підтримку і турботу.
Випробування, крізь які довелось пройти цій сім’ї, стали свідченням незламності українців. Та ще одним нагадуванням про те, що навіть у найтемніші часи взаємодопомога та підтримка приносять світло у серця людей.
Кожна зустріч команди Мальтійської служби в України з людьми, які постраждали від війни – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Це багато сліз, багато любові і обіймів. Кожна їхня життєва історія проходить через нас і закарбовується у наших серцях.
