Кожна наша зустріч з переселенцями – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Це багато сліз, багато любові і обіймів. Кожна їхня життєва історія проходить через нас і закарбовується у наших серцях. Сьогодні ми розпочинаємо цикл історій людей, які були змушені через війну покинути свій рідний дім. Першою стала розповідь Катерини з Миколаївщини:
“Ми жили, все було гаразд. Я тоді встала о 6.30, щоб зібрати доньку до дитсадка. Пригадую, влітає мій чоловік в кімнату і говорить слова, які я ніколи не забуду: «Катя, почалася війна, вже обстрілюють Харків, Київ, Миколаїв». Я в ступорі думаю: “Звідки прилетіло? Як вони опинилися в Україні?”, – розповідає про 24 лютого Катя. Вона разом з 4-річною донькою та мамою з березня живуть у прихистку на Львівщині.
“Я дуже багато плакала, в мене була істерика. Я почала швидко збирати речі та одягати малу, набирати воду та складати харчі. Спершу ми ховалися вдома. Почалися відключення світла, ми ночами спали по черзі, я сплю 2 години, чоловік не спить, дивиться, прислухається до різних звуків, чи не їдуть танки Потім навпаки: він лягає, я не сплю, – розповідає Катя. – Почалися обстріли поблизу. Чоловік каже: все, тепер будемо в укритті ночувати. Ми тільки вийшли з хати, а тут на подвір’ї військові стоять. Це було дуже страшно. Але коли побачили українські шеврони – це було неймовірне щастя”.
Вони 6 діб жили в укритті. Світла, газу та води не було. А надворі точилися постійні бої, місцеві чоловіки допомагали українській армії. “В укриття постійно заносили поранених хлопців, військових з відірваними кінцівками. Я постійно була бліда, боялася, що зараз принесуть мого чоловіка”, – говорить ридаючи Катя.
“Я так не хотіла виїжджати, чоловік каже – треба заради дитини, і ми подали заявку на евакуаційний поїзд. Потім почали ракети прилітати. Я постійно плакала, бо просто не витримувала того жахіття. 9 березня нам дзвонять і кажуть, що через 2 години будьте зібрані, ви їдете. Я розумію, що їду без чоловіка…”, – зі страхом згадує Катерина.
“Коли він садив нас у поїзд, я вперше бачила, як він плаче. Це було нестерпно. Перон на вокзалі був заповнений чоловіками, які плакали та відправляли своїх жінок і дітей на захід. Я так намагалася запам’ятати його обличчя тоді, коли потяг рушив я взяла доньку на руки, аби вона бачила татове обличчя… Я йому дзвоню з дороги, а він ридає. Це було нестерпно боляче. Якби не дитина, я б ніколи його не покинула”, – зі слізьми пояснює Катя.
Дорога до Львова була дуже довга. В цілях безпеки потяг їхав без світла і повільно. “Ми дуже пізно приїхали до Львова. Пам’ятаю, переконувала волонтерів, що ми не будемо реєструватися як переселенці, бо лише на кілька днів” – згадує з усмішкою Катя.
Перший місяць Катя спала одягнена, аби бути напоготові, якщо буде ракетний обстріл Львова. Лише, коли їх переселили у прихисток сімейного типу від “Мальтійської служби допомоги”, змогла розслабитися і відчути безпеку.
“Я тут зрозуміла, що нас ніхто не вижене, що тут все буде добре. Ми у прихистку зараз всі як одна велика родина. Знаєте, я у Львові вперше. І це зовсім інше місто, ніж нам говорила до цього російська пропаганда. Тут дуже ввічливі, чуйні та добрі люди. Безкоштовне проживання, харчування, комфортні умови, доброзичливе ставлення. Ми вдячні волонтерам за безмежну доброту! Тепер ми всі маємо однакову мрію – повернутися додому і творити таке ж добро там”, – каже Катя.
