Розрадити, обійняти, вселити надію, зарядити жагою до життя. Як часто цього може бракувати дітям, що пропустили через своє маленьке серце усі жахіття війни. Якби не допомога справжніх професіоналів, вони просто закрилися б у собі, не йшли на контакт, не спілкувалися, не змогли б адаптуватися до нової реальності. Наша сьогоднішня публікація про важливість допомоги таким дітям та про Уляну Беліченко – тілесно-орієнтовного терапевта та психолога Мальтійської служби допомоги, яка доклала максимум зусиль, щоб повернути на їхні сумні обличчя довгождану радість.
Уляна-Метелик. Так ніжно, трепетно та дуже любляче Уляну Беліченко називали у таборі «Орден Скарбової гори» дітлахи, що приїхали зі зони бойових дій. Усе літо жінка провела разом з особливими вихованцями у мальовничому селі на Львівщині. Популярною вправою зі стабілізації їхнього емоційного стану виявилась «Обійми метелика». Ось чому наша колега й отримала таке особливе та символічне прізвисько.
«Ці діти були змушені стати переселенцями та покинути свій дім. Вони перебували в стресі, вони бачили вибухи… Щоб стабілізувати їх, ми займалися музикотерапією, арт-терапією, дихальними та тілесними вправами. Так вони поступово показували свої емоції», – ділиться Уляна.
Вона наголошує, коли ми налякані, то дуже часто приховуємо свій справжній психічний стан: «Кожен учасник табору прийшов зі своїм страхом та болем. Коли у нас є страх, ми блокуємо свої емоції. Багато дітей не плакали від початку війни. І вони говорять, що вдячні мені, що нарешті мали змогу поплакати», – зауважує вона.
Дітям важко проходити крізь виклики війни, впоратися із втратою, горем, відчуттям болю. «Кожну дитину я старалася відчути і бути надзвичайно обережною. Насамперед, коли є втрата, то кажу, що я є поряд із тобою. Так дитина поступово починає розкриватися», – каже Уляна.
Учасники табору (їх загалом було 150) зазвичай відкривалися на третьому занятті. Дуже важливим був індивідуальний підхід до кожного із них.
«Я хочу бачити усмішки на обличчях дітей, я хочу допомагати людям, які цього потребують. Надзвичайно тішить, коли дитина бачить в мені надію, тоді вона бачить світло та вибирає вектор життя», – підсумовує Уляна Беліченко.
