Кожна наша зустріч з переселенцями – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Це багато сліз, багато любові і обіймів. Кожна їхня життєва історія проходить через нас і закарбовується у наших серцях. Ми продовжуємо цикл історій людей, які були змушені через війну покинути свій рідний дім. Третьою є розповідь про родину з Харкова:
Надія разом з родиною прожили 44 доби в підвалі в Харкові, куди спустилися, як почалася повномасштабна війна. 9 квітня вона разом з чоловіком та двома доньками евакуювалася з розбомбленого Харкова до Львова.
“Коли вже всі були виснажені, ми прийняли рішення евакуйовуватися до Львова. Я ніколи не забуду той момент, коли ми вийшли на двір, то донька 20 хвилин руками закривала очі. Після 44 діб у підвалі, для неї сонячне світло було надто яскравим. У мене тоді просто розривалося серце, – розповідає Надія. – Ми постійно жили під вибухами, постійно були “прильоти”, постійно були такі звуки, яких раніше ніколи не чули. Ці звуки були настільки потужні та страшні, що в мене кров йшла з вух. Відтоді я дуже погано чую”.
“Ми бачили, як ракети потрапляли у житлові будинки, як розривало людей та дітей, як розліталися тіла. Розумієте, я це говорю тепер як зомбі. Те, що я бачила та мої діти, я нікому не побажаю, – пояснює Надія. – У перші тижні у Львові ми, як чули будь-який гучний звук, лягали на землю, бо ти не можеш це контролювати. Досі, як у Львові звучить повітряна тривога, я мимоволі починаю плакати”.
Сьогодні вони живуть у модульному містечку у Львові. Старшій дочці 8 років, а малечі півтора роки. “Спершу ми жили у тимчасовому прихистку, а зараз у модульному містечку, тож умови стали значно комфорніші. Моєму чоловікові вдалося на третій день у Львові знайти роботу, тому на першочергові речі грошей вистачає”, – каже Надія.
Влітку “Мальтійська служба допомоги” передала мешканцям модульного містечка прогулянкові коляски. “Ви зробили нам таке свято тоді! Ми з дівчатами думали, що це будуть якісь старенькі вживані коляски, але погоджувалися на все, бо важко дітей постійно носити. А як побачили вас, як побачили усмішки волонтерів, як побачили нові коляски, то світ від радості перевернувся. Ми ваш візит згадуємо тепер як свято”, – каже Надія.
“Чого я зараз найбільше хочу? Миру! Більше нічого не потрібно”, – зазначає Надія. 
