Кожна наша зустріч з переселенцями – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Це багато сліз, багато любові і обіймів. Кожна їхня життєва історія проходить через нас і закарбовується у наших серцях. Ми продовжуємо цикл історій людей, які були змушені через війну покинути свій рідний дім. П’ятою є розповідь про сім’ю Лариси з Донеччини:
Лариса з двома доньками та дворічною внучкою евакуювалися до Львова у квітні. Їй неймовірно важко розповідати про пережите, бо сльози течуть градом.
“Ми жили у Донецькій області, навколо були вже зруйновані міста, постійно чули звуки вибухів, тряслися стіни в будинку. Останні дні ми жили в коридорі, за правилом “двох стін”. Ми там спали, бавилися з онукою, там була імпровізована кухня. Ночі вже були не ночі, тому що все так гуркотіло”, – розповідає Лариса.
Лариса ніяк не може забути випадок на місцевому пляжі: “Пам’ятаю, як наш земляк на пляжі накрив своїм тілом двох чужих дітей. Був вибух, він собою накрив діток, які бавилися біля річки. Його не встигли довезти в лікарню, він загинув. Він накрив собою та врятував своїм життям двох чужих дітей, а у самого діти залишилися сиротами”.
Це була переломна історія для їхньої сім’ї. Опісля мер їхнього містечка закликав всіх виїжджати і вони прийняли рішення про евакуацію. “Ми 23 години їхали бусом до Львова. Це була мука, у нас маленька дитина, а автобус їхав як велосипед. Їхати швидко було небезпечно, – пригадує Лариса. – Спершу ми жили у тимчасовому прихистку, а зараз у прихистку від Мальтійської служби допомоги. Ми дуже вдячні всім, хто тут працює, кого ми бачимо кожен день. Дуже вдячні, що дають безкоштовне житло, безкоштовну їжу, безпеку, турботу. Ви навіть уявити не можете, наскільки це для нас цінно”.
Старша донька Лариси займається вихованням вже своєї доньки, а молодша вчиться у старшій школі. “На щастя, нам вдалося дистанційно продовжити шкільне навчання. На Донеччині залишилися мої батьки. Зв’язок з ними є, але магазини не працюють. Щоб щось купити, треба о 2-й годині ночі займати чергу. От за хлібом, наприклад. Я б їх не покинула, але діти наполягли на виїзді”, – розповідає Лариса.
Лариса з сім’єю вперше у Львові. “Це місто-казка. Це була моя мрія. Я про Львів раніше читала в книгах і бачила багато картин. Це дійсно дуже красиве місто з дуже добрими людьми. Якщо говорити про мрії і бажання, то нам потрібна лише перемога та мир. Це єдине бажання. Щоб не було війни, щоб всі повернулися додому”, – говорить зі сльозами Лариса.
Читайте також
Історії переселенців: “Почалися сильні бої та обстріли, ми розвернулися і просто їхали у невідомість на захід України”
Історії переселенців: “Те, що бачила я та мої діти, я нікому не побажаю”
Історії переселенців: “нам треба вибиратися з Маріуполя – якщо сьогодні не поїдемо, то не виберемося вже ніколи”
«Я молюся весь день», – бабця Ніна, яка дивом вижила під час ракетного обстрілу на Харківщині