Кожна наша зустріч з переселенцями – це безліч історій, які проймають до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем. Це багато сліз, багато любові і обіймів. Кожна їхня життєва історія проходить через нас і закарбовується у наших серцях. Ми продовжуємо цикл історій людей, які були змушені через війну покинути свій рідний дім. Наступна наша розповідь про жительку Херсону пані Марію (ім’я змінено), яка разом з дітьми та старенькою прабабусею пережила бомбардування, окупацію та втечу з рідного міста, перетинаючи ворожі блокпости. Такий важкий досвід викликав у жінки панічні атаки та фантомні болі. Наразі психологи Мальтійської служби надають пані Марії психологічну допомогу.
Пані Марія поділилась своєю історією втечі з-під ворожої окупації: зранку 24 лютого минулого року вона разом з дітьми та прабабусею виїхали до родичів в село Музиківка Херсонської області. В селі були всі умови, щоб вижити в разі відключення від комунікацій та електропостачання: господарство, худоба, криниця, можливість опалювати будинок. Від ворожих обстрілів родина ховалася у підвалі.
“Розташування села дозволило чути та бачити бойові дії, які відбувалися в Херсоні, Чорнобаївці та всіх прилеглих сіл по трасі Херсон-Миколаїв. Я дуже боялася за життя своїх дітей. Вибухи відбувались дуже близько. Я не їла і не пила нічого перший час, почалися панічні атаки”, – розповідає жінка.
Шукаючи підтримки, пані Марія звернулася до спеціалістів з надання психологічної допомоги телефоном. Вони допомогли їй усвідомити свій стан та пояснили, як працювати над ним. Зовсім скоро в селі розбомбили електропідстанцію і відключили мобільний зв’язок. Доступ до новин був лише завдяки радіоприймачу. Психологічна напруга зростала. Пробувши в Музиківці 18 днів, пані Марія вирішила повернутися додому в Херсон, який на той час вже знаходився під окупацією російської армії.
Повернувшись додому, страх пані Марії за життя своє та своїх дітей не вщухав. У Херсоні родина жила у панельному будинку. Жінка боялась, що він може легко завалитися у разі бомбардування. До того ж з вікна своєї квартири вона бачила як вулицями міста проїжджають колони ворожих бойових машин, а на них — десятки озброєних військових. Понад тиждень пані Марія боялася вийти з дому. Продукти їй привозив батько.
Дізнавшись, що в Херсоні окупанти почали рити братські могили, пані Марія почала активно шукати, як і з ким виїхати з міста. Влада області ніякої інформації не давала, зелених коридорів для евакуації теж не було.
Дорога від окупованого Херсону до підконтрольної Україні території лежала через російські блокпости. На них російські озброєні військові перевіряли всіх, хто знаходився в машині. Часто ця перевірка не обходилася без знущань, побоїв чи катувань. Ніхто не розумів, за якими ознаками окупанти вирішували відпускати людей з-під окупації, повертати їх назад чи вчиняти самосуд, розстрілюючи на місці.
Саме тому пані Марія шукала будь-яку допоміжну інформацію, від людей яким вдалось перетнути блокпост. В телеграм-каналі вона знайшла групи, де херсонці розповідали про шляхи виїзду з міста, кількість блокпостів, як відбувається сам перетин, а також чого не можна говорити та брати з собою, щоб не наражатись на небезпеку.
“Я знайшла людину, яка за гроші вивозить людей з Херсону. Це був незнайомий чоловік, тож гарантій в мене не було ніяких, але я все ж вирішила піти на ризик. Очевидно, що знаходитись довго в такому стані я не зможу, до панічних атак приєднувались фантомні болі, мене поглинав страх за дітей. Отже, я зібрала всю необхідну інформацію та обрала найкращий момент для втечі”, – розповідає пані Марія.
Родина виїхала зранку, о 5 годині. З собою взяли лише одну валізу з речами та пакет з їжею. Їм вдалось перетнути 8 російських блокпостів. У селі Снігурівка було найстрашніше, адже там було найбільше військових, всі обвішані зброєю, гранатами.
“За формою я розуміла, де ФСБ, а де — звичайні солдати. На узбіччі були таблички “міни”. На дорогах — розбиті цивільні та військові машини. Російські солдати оминули нашу машину, а потім ми почули вистріли. Я не дивилась назад, а лише обняла своїх дітей”, — згадує жінка.
Найбільше пані Марія боялася розмовляли з окупантами. На щастя, російські солдати лише поверхнево оглянули її речі та пропустили машину далі. Того ж дня родина добралася до Одеси, а наступного — вирушила у Львів, де пані Марія з дітьми та прабабусею проживає досі. Тут вона отримує психологічну допомогу від спеціалістів Мальтійської служби.
Читайте також
Історії переселенців: “У мене немає дому. Вдруге немає”
Історії переселенців: “Почалися сильні бої та обстріли, ми розвернулися і просто їхали у невідомість на захід України”
Історії переселенців: “нам треба вибиратися з Маріуполя – якщо сьогодні не поїдемо, то не виберемося вже ніколи”
«Я молюся весь день», – бабця Ніна, яка дивом вижила під час ракетного обстрілу на Харківщині