11 лютого у Медіатеці відбулася дискусія «Як говорити про війну відповідально: психологічний та етичний вимір у часі складних викликів», організована Мальтійською службою допомоги. Журналісти, волонтери, представники громадських організацій та психологи зібралися, щоб обговорити, як висвітлювати війну так, аби не травмувати, а підтримувати. Війна змінила не лише українське суспільство, а й підходи до комунікації. Як говорити про біль і втрати так, щоб це не завдавало додаткової травми? Де межа між правдою та етикою в медіа? Як розповідати про допомогу без експлуатації історій постраждалих? Ці питання стали основою для відвертої розмови.
Відповідальність за слово: що і як ми розповідаємо
Слово формує реальність. Дослідження показують, що негативно забарвлена інформація впливає на рівень тривожності людей, знижує їхню впевненість у майбутньому і може призводити до емоційного виснаження. За даними дослідження Інституту когнітивних наук, 74% людей відчувають стрес через надмірний потік тривожних новин. Як зберегти баланс?
Орест Сувало, координатор українсько-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України», консультант Мальтійської служби допомоги наголосив, що спосіб, у який ми говоримо про війну, безпосередньо впливає на психологічний стан суспільства: «Часто люди не усвідомлюють, як медійні формулювання можуть підсилювати відчуття безнадії або, навпаки, надавати ресурс для стійкості. Культура пам’яті, вшанування, комунікації та підтримки – це основа суспільної резильєнтності, до якої ми прагнемо. Але спочатку ми самі маємо її сформувати: навчитися бачити одне одного, підтримувати, берегти пам’ять і спільно будувати майбутнє».
Говорити не лише про проблеми, а й про те, що вдалося – критично важливо. За даними соціологічного опитування 62% українців шукають історії успіху, бо саме вони допомагають зберігати віру у перемогу та власні сили. Тому важливо не лише наголошувати на викликах, а й масштабувати ті ініціативи, які працюють: «Що більше ми бачимо ефективних рішень, то краще розуміємо, що і кому потрібно. Ми бачимо, як люди втомлюються, як знижується залученість, як міжнародні партнери скорочують підтримку. Але це ще один привід замислитися над тим, що дає нам сили рухатися далі. І тут знову важлива культура комунікації: говорити не тільки про виклики, а й про можливості, щоб не втрачати точки опори», ― додав експерт.
Переселенці: люди, а не категорії
Війна змусила понад 5,9 мільйона українців залишити свої домівки. Це не просто цифра – це життя людей, які опинилися перед необхідністю будувати все з нуля. Як суспільство реагує на переселенців? Чи готове інтегрувати, а не лише допомагати?
Галина Бордун, голова Координаційного центру допомоги цивільному населенню при ЛОВА, наголосила, що суспільство часто спрощує сприйняття переселенців: «Не слід зводити історії ВПО лише до трагедій чи бідності – це люди, які виборюють нове життя у складних умовах. Суспільство часто питає: “Ми дали вам дах, що вам ще потрібно?” Але житло – це не все. Люди потребують спільноти, роботи, стабільності, а головне – відчуття, що вони не чужі у цій країні. Люди їдуть подивитися, що залишилося від їхнього будинку, і коли розуміють, що повертатися нікуди, знову виїжджають.
Подібні проблеми існують і в комунікації про ветеранів. Сьогодні існує величезний розрив між тим, що потрібно ветеранам, і тим, які можливості їм пропонуються. Вони повертаються і часто не мають ні сім’ї, ні житла, ні зрозумілих механізмів підтримки. Ми дискутуємо місяцями: хто має допомогти – Мінветеранів, Мінсоцполітики, місцева влада? А людина в цей час залишається сам на сам зі своєю ситуацією».
За даними дослідження Міжнародної організації з міграції, понад 60% переселенців планують залишитися у місцях нового проживання, але 42% відчувають соціальну ізоляцію. Важливо змінювати комунікацію, щоб не закріплювати стигму «чужих».
Психологічна підтримка: для всіх
Психічне здоров’я в Україні довго залишалося темою, про яку не говорили вголос. Проте війна змінила цю ситуацію: 85% українців відчували стрес через війну, а кількість звернень до психологів зросла втричі.
Андрій Каспшишак, письменник, ветеран, автор книги «Легенда про Вільних», наголосив, що важливо формувати культуру підтримки, поваги: «Війна – це частина нашої історії, і важливо розповідати її так, щоб люди бачили не лише біль, а й силу тих, хто її пережив. В суспільстві існує певний набір очікувань, ким має бути ветеран. Але життя набагато складніше, і коли військовий повертається, він не стає автоматично інтегрованим у мирний світ. Це складний процес, і нам варто навчитися говорити про нього відкрито, без упереджень і штампів. Нам потрібно змінювати підхід до сприйняття досвіду військових. Це не просто статистика, це живі люди, їхні відчуття, їхній біль і їхній шлях. І коли суспільство намагається спростити цю реальність до якихось готових схем, це тільки віддаляє нас від розуміння того, що насправді відбувається».
Окрім психологічної підтримки, ветерани потребують і іншої інтеграційної допомоги. За даними Мінветеранів, 78% військових після повернення з війни стикаються з труднощами у працевлаштуванні, а кожен п’ятий відчуває соціальну ізоляцію.
Горювання – це не про терміни
Говорячи про війну, неможливо оминути тему втрат. Проте суспільство часто хоче «закрити» цю тему якомога швидше, не даючи простору для проживання втрати. Це помилка.
Марта Шийко, журналістка, вдова загиблого Героя, наголосила, що історії загиблих повинні висвітлюватися з повагою: «Розповідаючи історії, важливо зосереджуватися не на травмі чи емоційному переживанні трагедії, а на самій людині – її інтересах, житті, відчуттях у роботі й удома. Це не має бути про те, як «її рвало на шматки» від болю, а про те, як вона продовжує жити. Такий підхід не лише етичніший, а й допомагає героям історій усвідомити, що вони – не лише їхня втрата. Офіційно журналісти не зобов’язані погоджувати текст із героями, але людяність та професійна етика цього вимагають. Читати свою історію, написану кимось іншим, – це ще один етап її проживання, який може викликати новий біль. Я завжди попереджаю про це своїх героїнь.
Часто жінки, які втратили чоловіків на війні, стикаються з повною відсутністю підтримки. Одна вдова розповідала, як на роботі їй радили “досить плакати” і “перестати говорити про це”. Такі слова не допомагають – вони лише посилюють відчуття самотності. Горювання – це не про терміни, а про процес, у кожного свій. Спільнота – це ключовий ресурс для тих, хто проживає втрату».
У світі існує практика меморіальної журналістики, коли загиблі стають частиною історії не через трагедію, а через те, ким вони були. Це дає родинам відчуття, що їхніх близьких не забули.
Наталія Іванченко, координаторка програми «Ти як» у Львівській області, підкреслила, що тема психічного здоров’я досі залишається табуйованою: «Говорити варто не тільки про наслідки травм, а й про те, як люди справляються з ними, де знаходять підтримку. Ми звикли вважати, що психічне здоров’я – це щось далеке, що стосується лише важких розладів. Але насправді воно є невід’ємною частиною загального благополуччя. Нам потрібно змінювати культуру ставлення до психічного здоров’я, тому що досі багато людей бояться звертатися до спеціалістів. Вони готові платити великі гроші за анонімну консультацію, але ніколи не підуть у державну клініку, бояться, що хтось дізнається.
Експертка переконана, що нам потрібно формувати підхід «для людей», де кожен, незалежно від свого статусу чи історії, міг би отримати підтримку. Тоді й зникне ця межа між «ними» й «нами», і суспільство стане справді здоровішим. Кожне слово має вагу: «Перед тим, як щось сказати людині – чи це колега, чи друг, чи військовий, який повернувся з війни – варто поставити себе на його місце: а якби це сказали мені? Чи хотів би я почути такі слова? І якщо ми почнемо підходити до спілкування більш усвідомлено, то не просто покращимо комунікацію, а й збудуємо суспільство, в якому кожен відчуватиме повагу й прийняття. Якщо ми змінимо підхід до психологічної допомоги й почнемо дивитися не на статус людини, а на її реальні потреби, то зможемо побудувати суспільство, в якому кожен знає: його не залишать наодинці. Адже війна торкнулася всіх, і кожен має право на підтримку – незалежно від того, яку саме історію він прожив».
Що далі?
Дискусія підтвердила, що відповідальне висвітлення тем війни, втрат і психічного здоров’я – це не лише питання етики, а й інструмент суспільної підтримки. Учасники події наголосили на необхідності подальших зустрічей для вироблення спільних комунікаційних підходів.
Мальтійська служба допомоги дякує всім, хто долучився до розмови. Разом ми можемо змінювати комунікацію так, щоб вона сприяла стійкості, підтримці та розумінню.
Подія відбулась за підтримки Aktion Deutschland Hilft